Він був яскравою зіркою плеяди «шестидесятників». Коло друзів формували спільні інтереси, кожен із них був патріотом своєї землі та її історії – і любив Україну «аж занадто», на думку правлячого радянського режиму. Після закінчення Київського університету ім. Шевченка Симоненко переїхав зі столиці до Черкас – працював у газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», пізніше став і власкором «Робітничої газети» в Черкаській області. І хоча був відносно далеко від столичного життя, не тільки увійшов до створеного в Києві Клубу творчої молоді, а й став одним із найактивніших учасників його життя – разом із Ліною Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком...
Мав багату творчу уяву, готував для газет гострі й актуальні публікації, а водночас – писав надпотужні, глибокі й вічні за суттю вірші. Власне, поезією займався десять років із неповних 29-и, які йому судилося прожити. В умовах прискіпливої радянської цензури відносно небагато з тих віршів були опубліковані офіційно ще за життя поета – у збірці «Тиша і грім» та окремою книжечкою – казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Величезна кількість віршів стала популярною серед читачів завдяки знаменитому «самвидаву» – люди тихцем від влади передруковували через копірку на друкарських машинках вірші з тавруванням російського великодержавного шовінізму по відношенню до українців, вірші про правду радянського життя і деспотію режиму.
Зовсім скоро молодий поет перейшов від слів до дій: 1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком знайшов місця масових поховань розстріляних і закатованих енкаведистами: на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях Києва, а також у Биківнянському лісі – і про злочини радянської влади, які до того старанно приховувалися, було зроблено гучну заяву до Київської міськради. Суспільство дізналося «небажану правду»…
Влітку того ж 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції – сталося це на станції Шевченка у Смілі під Черкасами. Друзі поета були переконані: нащадки «традицій» енкаведистів побили борця за правду аж ніяк не спроста. Відтоді мав постійні проблеми з нирками, стан здоров’я став швидко погіршуватися і в грудні 1963-го поета не стало.
Вже після смерті Василя Симоненка була опублікована ще одна збірка його віршів. Цинічна радянська пропагандистська машина «відфільтровувала» слова ч його поезіях, як свого часу «відфільтровувала» вірші Шевченка ще царська цензура – мислення і методи московських окупантів століттями незмінно залишаються прямолінійно-грубими, спрямованими на нівелювання націй і намаганні розчинити їх у сірій масі «єдіного народа», яким він бачиться Москві. Те ж саме спробували зробити навіть зі словами Симоненка з поезії «Лебеді материнства: «Можна все на світі вибирати, сину – вибрати не можна тільки Батьківщину…» Та як не намагалися «контролери» переконати читачів бачити за цими словами «совєтскую Родіну», українці чули саме те, що хотів сказати поет: Україна – понад усе!
У Черкасах, де жив і творив Василь Симоненко, нині є його пам’ятники: у сквері біля міського РАГСу і на цвинтарі, де поет знайшов останній спочинок. Шкода, що не знайшла підтримки оригінальна ідея друга й колеги Симоненка, Петра Жука. Він пропонував встановити пам’ятник в іншому сквері – на місці знесеної старої будівлі редакції, прямо там, де колись стояв робочий стіл Симоненка – так і увічнити його за столом, з блокнотом для записів не на самому столі, а на коліні поета – так він любив записувати вірші, коли римовані рядки приходили на думку… Є бюст Симоненка у редакції газети на вулиці Хрещатик, де колись працював і є меморіальна дошка на будинку, де колись жив біля «ринку на Сєдова» (нині Новопречистенська). Є в місті й вулиця Василя Симоненка, а в міській раді – його портрет у Галереї слави – 2008 року поет посмертно нагороджений пам'ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» I ступеня. Слова Симоненка «Прийдуть з України верби і тополі…» викарбувані на пам’ятнику «афганцям» у Черкасах, але водночас – вони є і в книзі Василя Шкляра «Чорне сонце», присвяченій полку «Азов», сучасним боям у «зоні АТО» і черкасцям, які брали участь у цих боях…
Унікальним місцем залишається філія Черкаського обласного краєзнавчого музею – наповнена речами поета музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка» у редакції газети «Черкаська правда» (нині – «Черкаський край»), журналістом якої він був. У кабінеті можна бачити як постійну експозицію з робочим столом, настільною лампою, шафою, радіо і вішаком з плащем і шляпою поета, який наче щойно вийшов з того кабінету, так і досі ніде не опубліковані рукописи Василя Симоненка, з його замальовками на полях, а на одному аркуші – навіть дивний перелік слів, з нумерацією біля кожної групи з цих слів – як «зашифроване» послання, сенс якого відомий був лише самому автору.
Є й постійний «оберіг» цього кабінету: підкова, яку колись поет знайшов на березі Дніпра в Черкасах і приніс до редакції. У цьому давньому символі українці в усі часи схильні були бачити «знак на успіх і везіння»… А це в умовах викликів нинішнього часу не зайве і для Черкас, і для України в цілому…
Головне – не забувати настанови самого Василя Симоненка про унікальність нації і кожного українця:
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні…
***Публікацію підготовлено у рамках реалізації проекту, започаткованого управлінням інформаційної політики Черкаської міської ради і присвяченого почесним громадянам міста та видатним постатям минулого, на честь яких названо вулиці Черкас.
Підписатися
Додати коментар